Як комунікувати із травматизованою людиною?
Люди, що отримали травму, можуть відчувати цілу гаму почуттів. Маємо розуміти, що ці почуття в часи війни мають велику силу й інтенсивність. Це важливо з кількох причин:
- сильні почуття «знеструмлюють». Якщо ми їх переживаємо тривалий час, ці почуття руйнують нас ізсередини. Віддалені наслідки психологічних травм можуть бути дуже вираженими. Саме тому в Україні зараз піднімається потужна хвиля психологічної допомоги та підтримки для всіх українців. Рани загоюються, але дуже важливо вчасно побачити рану, зрозуміти її серйозність, обробити правильними антисептиками, застосувати необхідну мазь, міняти пов’язки… Рубці залишаться, але якщо ми все вчасно і правильно зробили, вони не заважатимуть у подальшому жити. Це було про рани на тілі. Душевні рани можуть бути не такими помітними зовні, але вони не менш важливі. І якщо душевна рана «кровить», вона не дасть нормальножити. «Рубці» ж у цьому випадку — це пам’ять і досвід, які залишаться з нами, та зроблять нас сильнішими, витривалішими, стійкішими;
- через тривале переживання сильних почуттів людина може втратити контроль над собою і своїм життям та завдати шкоди собі й іншим;
- сильні почуття перекривають усі інші, а ще приховують наші потреби. Так, людина може забувати або ж не хотіти їсти чи пити, їй може стати байдуже до потреб інших (наприклад, власних дітей), вона може регресувати у своєму розвитку тощо.
І все це нормальні реакції на ненормальні події. Але з часом до цих подій кожна людина має вибудувати адекватне ставлення, яке б її не руйнувало, і віднайти в собі джерела ресурсів для відновлення та продовження життя. Адже життя — це найцінніше, що маємо.
Якщо говорити про те, які конкретно сильні почуття проживають люди під час війни, то це можуть бути страх, ненависть, злість, гнів, розгубленість, тривога, апатія, самотність, безпорадність… І як би це дивно не звучало, але менше хвилюватися варто за тих, хто свариться, кричить, грозиться щось комусь зробити, ніж за тих, хто мовчить, мало або взагалі не реагує на зовнішній світ, небагато рухається, демонструє відсутність будь-яких бажань.
У першому випадку в людини є сили, і їх доречно переспрямувати на щось корисне та доцільне (попросити, наприклад, про якусь допомогу, дати невеличке доручення тощо). Натомість байдужість, заціпеніння, скам’янілість у почуттях, апатичні стани небезпечні переростанням у депресію, з якою людина самостійно вже не зможе впоратися.
Добре — і знову ж не дивуємось — коли людина плаче. Горе, біду, втрату треба пережити, перестраждати, і плач свідчить, що цей процес відбувається. І тут не хочеться писати якісь шаблонні фрази для заучування — у випадках, якщо людина поруч із вами дозволила собі розплакатися і ви відчуваєте бажання допомогти, краще довіритися своєму серцю, своїй інтуїції. Присутність поруч, добрі слова підтримки, погладжування по плечі — найкращий еліксир. І пам’ятаємо, що для загоєння ран потрібен час.
Як комунікувати з травматизованою людиною?
Люди можуть поводитися по-різному: плакати, кричати, агресувати, звинувачувати, втрачати орієнтацію, виявляти безпорадність, ізолюватись, впадати в апатію тощо. Діти можуть поводитися так, як колись, коли були ще зовсім малі: рюмсати, чіплятися, як реп’яшки, смоктати палець… Наголошуємо і дорослим, і дітям, що це нормальна реакція на ненормальну ситуацію! Дітей утішаємо та говоримо їм: «Це цілком нормально, що зараз усі трошки інакші, ніж зазвичай». Крім того:
- визнайте, що трапилося щось дуже жахливе, і це нормально, що тепер людина плаче, почувається слабкою, розгубленою, дезорієнтованою. Та водночас визнайте, якою сильною вона є попри обставини;
- подавайте інформацію чітко та структуровано, короткими реченнями — уникайте надмірних подробиць, які не мають сенсового навантаження;
- не робіть нездійсненних обіцянок типу «все буде добре» чи «скоро все мине». Краще сказати щось на кшталт «все, що має початок, обов’язково має кінець», «знайдімо, що у вас зараз добре» (і перерахуйте разом те, що буде підтримувати надію);
- не говоріть такого: «не треба так хвилюватися», «вам не треба про це думати», «все знову стане на свої місця», «впевнений/-а, з вашими рідними все добре…». Натомість кажіть це: «вам зараз погано…», «мені дуже шкода…», «ми теж сподіваємося…», «це нормально, якщо вам зараз важко стримати сльози», «все зрозуміло?», «тепер ви тут, і це добре»;
- повторюйте фрази «я поруч», «я з вами», «я вам допоможу», «ви не самі» — на них немає ліміту;
- вислухайте — це вже поміч! Але пам’ятайте, що люди — різні: дехто хоче розказати про те, що відбулося/-вається, дехто — ні;
- наприкінці розмови відведіть час для того, щоб подякувати за довіру, ще раз спільно глибоко вдихнути та видихнути, ще раз коротко обговорити, яким далі буде день, що робитиме людина після цієї розмови.
Матеріал підготовлено у рамках проєкту “Про.Підтримка”, який підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.