Передавали домашні завдання через машину з хлібом: як пережили російську окупацію освітяни Вільхуватського ліцею на Харківщині
Євгеній Новиков – директор Вільхуватського ліцею Купʼянського району, що на Харківщині. Він спеціаліст вищої категорії, старший вчитель. Працює в закладі вже 31 рік, а на посаді директора – з 2004.
Разом із колективом школи Євгеній пережив майже сім місяців російської окупації. Ворожі війська зайшли в село в перший день повномасштабного вторгнення. ЗСУ звільнили Вільхуватку вже 11 вересня 2022 року.
Євгеній, разом з іншими освітянами, які теж пережили окупацію, поділився своїм досвідом під час форуму «Сьогодні заради майбутнього: освіта у воєнний та післявоєнний час», який організував центр інноваційної освіти «Про.Світ».
Спеціально для Нової української школи в центрі підготували цикл «Історій із деокупації», який увійде до розділу «Вчительський щоденник війни». «Історії з деокупації» розповідають ті освітяни, які попри погрози та обшуки російськими військовими, не пішли на співпрацю з ворогом. Натомість вони намагалися налагоджувати навчання за українськими програмами. Через свою позицію деякі з них пройшли через російські катівні. А після деокупації активно працюють як над відновленням освітнього процесу, так і закладів освіти, які постраждали від російських бомбардувань.
У першій розповіді циклу читайте:
- як під час окупації села Вільхуватка освітяни налагодили комунікацію з учнями через автівку з хлібом;
- про пошуки портрета Бандери, російську пропаганду в закладі освіти та колабораціонізм;
- інформаційний вакуум та катівні;
- як спільними зусиллями вдається відновлювати навчання після деокупації.
Далі – пряма мова Євгенія.
Перші дні вторгнення: «Колективом вирішили працювати дистанційно»
День 24 лютого 2022 року запам’ятався нам на все життя. Ми прокинулися від звуків вибухів на прикордонній заставі й вже о 6:00 ранку колони ворожих танків рухалися через Вільхуватську громаду. Щоб не наражати себе на небезпеку, ми ховалися в підвалах і звідти вже я намагався сконтактувати з класними керівниками, водіями шкільних автобусів, аби сповістити всіх дітей, що навчання сьогодні скасовується. Це були дуже страшні, незрозумілі відчуття, коли ти бачиш ці нескінченні колони танків…
У понеділок, 28 лютого, на зібранні педагогічного колективу ми ухвалили рішення про те, що будемо працювати дистанційно, для того, аби діти змогли все ж таки довчитися й, наскільки це було можливо, не втратити цей рік. Якийсь час зв’язок ще був, тому класні керівники, вчителі працювали.
Коли зв’язок зник, ми організували комунікацію з учнями завдяки хлібу. Машина сільської ради їздила селами – розвозила хліб. Класні керівники передавали завдання своїм учням через цю машину, через батьків, а назад отримували зошити з виконаними домашніми завданнями.
Тоді ще ні до вчителів, ні в навчання окупанти не втручалися. Хоча були в селі, на прикордонній заставі, на блокпостах. Декілька разів перевіряли ліцей: перший раз шукали портрет Бандери. Знайшли лише Шевченка. Тоді ж забрали ліжка, постіль – усе, що їм потрібно було з нашого гуртожитку.
«Росіяни дивувались, що у нас є програми для національних меншин»
Приблизно через місяць пройшла ротація бойовиків із так званої ЛНР. Тоді почалися ретельніші перевірки комп’ютерної техніки й того, що ми на ній вивчаємо. Коли перевіряли кабінет хімії, то змусили нас опечатати лаборантську, аби ми їх не отруїли. Дуже цього боялися.
Один з офіцерів російської армії зацікавився навіть історією України, розпитував, за якими програмами працюємо. І був дуже здивований, що в нас є програми для національних меншин.
А ми продовжували собі працювати. Вони в навчання досі не втручалися.
1 червня у великій залі школи ми провели останній дзвоник, діти отримали табелі успішності. Учні, які закінчили 9 та 11 класи, мали можливість отримати свідоцтва на підконтрольній території України в місті Валки Харківської області.
Було одне єдине місце в селі, через яке можна було покинути окуповану територію й один раз на тиждень окупанти давали можливість людям вийти, але випускали лише жінок і дітей. Кожного тижня там збиралися черги з тисяч людей.
Складно було миритися з тією ситуацією, думаючи про безпеку своїх дітей. Тому в кінці травня моя дружина разом із дітьми вийшла на підконтрольну Україні територію.
Перехід на російську програму
Влітку в Куп’янську сформували нову адміністрацію окупаційної влади. Далі почали відновлювати райони – росіяни не розуміли нашу реформу територіальних громад. Тому Вільхуватська громада знову опинилася у Великобурлуцькому районі.
6 серпня окупанти з представниками відділу освіти завітали у Вільхуватський ліцей, провели збори колективу. Оголосили, що з 1 вересня ми переходимо на російські програми, російські підручники. Вчителів української мови запевнили, що вони будуть викладати мови корінних народів. Обіцяли всім заробітну плату мінімум 22 000 рублів [ред. приблизно 9 300 грн].
На цьому зібранні я одразу заявив, що не буду з ними співпрацювати. Директором став вчитель фізики. На жаль, практично 90 % колективу пішли на співпрацю з ворогом.
Знаєте, мене здивувало, що в росіян промивка мізків починається з 5-го класу – з предмета «общєствовєдєніє». У той час як інформатика за російською програмою обов’язкова лише із 7 класу.
28 серпня до мене завітала російська військова поліція і забрала телефон, ноутбуки. Самого ж мене відвезли до Великого Бурлука в катівню.
Там я провів 10 днів. Методика в них дуже цікава. Поліція була з росіян – саме вони забирали людей. А «лнрівці» виконували роль сторожових псів: катували, психологічно знущалися з нас кожного дня.
Несподівано 6 вересня мене відпустили. До того були прильоти по Великому Бурлуку високомобільними реактивними системами HIMARS. Окупанти самі почали боятися. У катівнях сиділи і їхні військові, які провинилися. Тож нас почали відпускати.
Ми не розуміли, що відбувається через інформаційний вакуум. На окупованій території не можна було дізнатися новини. Десь, щось могли почути або, якщо в когось збереглося супутникове телебачення, той дивився українські новини.
10 вересня 2022 року через наше село знову почали рухатися колони, але в іншому напрямку. Росіяни тікали.
Окупанти їхали з нашої землі на чому тільки можна: забрали в сусідньому ліцеї автобус, їхали на скутерах, навіть хтось причепився до автобуса й на чомусь не зрозумілому їхав.
Український прапор у селі: Життя після деокупації
У неділю, 11-го вересня, усе стало зрозуміло. У село заїхали танки, техніка. Сусідка розповіла, що бачила танки з українським прапором. На блокпості ми справді дізналися, що то стоять наші хлопці.
Ввечері до мене прийшов голова сільської ради. Каже: «Ну що, будемо працювати!» Відповідаю: «Звичайно, будемо!» У понеділок ми провели зібрання всіх, хто залишився з учителів.
Мета була одна – з’ясувати, скільки дітей залишилося, хто виїхав і що ми будемо робити далі. Перші питання ми з’ясували, але на жаль, що робити далі – ні. Ми довго не могли відновити навчання. Департамент освіти не давав ніяких інструкцій. Єдине розпорядження було, що не можна брати вчителів, які співпрацювали з окупантами.
Безпекова ситуація в селі була страшна. Увесь час – відсутність зв’язку, світла. Близькість до кордону орієнтовно 7 км та постійні прильоти. Однак із головою сільської ради, з військовою адміністрацією та завдяки волонтерам вдалося забезпечили школу генераторами, аби було світло, а також супутниковим зв’язком. Навчання вдалося відновити лише 1 листопада в початковій школі. Є брак учителів. Але їх немає звідки брати – швидше за все, ніхто не приїде в наше село працювати.
А ті вчителі, які пішли на співпрацю з росіянами, – дехто в Харкові прекрасно працює, а дехто в Чехії.
Учнів із 5 до 11 класів ми перевели в сусідній ліцей нашої громади – Приколотнянський. Там із двох ліцеїв вдалося зібрати більш-менш повноцінні колективи.
За підтримки міжнародних партнерів та Міністерства освіти і науки України всі учні нашої громади отримали планшети та ноутбуки. Це дало можливість покращити дистанційне навчання.
Попри постійні обстріли, ми намагаємося влаштувати свято для всіх дітей, які залишилися на нашій території, а їх понад 60. На жаль, у початковій школі зараз вчиться лише 15 учнів. Ми влаштовуємо для дітей різні заходи, збираємо їх невеличкими групами. Так у дітей є можливість бодай поспілкуватися між собою наживо.
У цьому навчальному році в перший клас нам вдалося залучити вчительку початкової ланки з іншої громади, а до навчання 一 п’ятьох першокласників.
«Мрію про автобус, яким діти змогли б мандрувати Україною»
Я не знаю, що буде далі. Мрію відновити наш ліцей, але це дуже складно. Та головне, що є бажання. А моя персональна мрія, як тільки безпекова ситуація буде сприятливою, щоб у ліцеї з’явився туристичний автобус.
Мрію, щоб наші діти, які практично два роки перебувають вдома, змогли помандрувати Україною, аби вони пишалися нею і щоби побачили, якою є їхня Батьківщина.
На форумі від «Про.Світ» я відчув, що не один, відчув себе необхідним. А разом ми можемо щось змінити.
[ред. «TED Talks Історії окупації» відбулися під час форуму на платформі «Про.Відновлення: досвід деокупації та відновлення освітнього процесу» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку].
Усі фото: особистий архів Євгенія Новикова та «Про.Світ»
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program». Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки National Endowment for Democracy (NED).