Тема 2.1. Посилення резильєнтності вчителів

Згадаймо ще раз формулу, яку ми прагнемо реалізувати на практиці: 

Ця формула демонструє потребу в системному підході до того, щоб зробити освітнє середовище безпечним для кожної дитини. Адже у фізично безпечному, прогнозованому для дитини просторі, який максимально підготовлений для взаємодії з нею й убезпечений від будь-якого насильства, поруч має бути безпечна доросла людина. Лише поруч із доброзичливим, уважним, емпатійним дорослим, який завжди прагне діяти в найкращих інтересах дитини, вона справді зможе відчути себе захищеною в будь-якому фізично безпечному місці. 

І щоб учителі могли підтримувати дітей, їх також треба підтримувати. Коли людина отримує підтримку та піклування про себе, їй стає зрозумілим, наскільки і в якій формі її потребують інші, зокрема учні. 

Марія Терентьєва — психологиня центру резильєнтності м. Сдерот (Ізраїль) — зазначає:

«Якщо ми подивимося на вчителів, то нам стане очевидно, що події війни впливають не лише на учнів, а й на них. Коли я (вчителька) сповнена сил, у мене гарний настрій, я добре виспалася і прийшла проводити цікавий урок для своїх учнів, я уважно дивитимусь на всіх, помічатиму, що ось цей хлопчик сьогодні сумний — треба підбадьорити його, а ось із цими дітьми ніби все гаразд. І я спокійно проводитиму урок. Якщо ж половина моїх думок зайнята тим, що зараз відбувається з моєю сім’єю або з тими родичами, які мають когось на фронті, з ким немає контакту, то скільки в мене сил залишається на учнів? Я, звісно, докладаю всіх зусиль для того, щоб бути доброю вчителькою, але сил для цих зусиль тепер значно менше. І сплю гірше, тому нічого не встигаю. Я дратівлива, і добре, якщо я не розплачусь під час уроків.

Це все об’єктивні зміни, пов’язані з війною, які дуже важливо враховувати, коли ми будуємо очікування від нашого освітнього процесу та плануємо певні організаційні заходи. Ми не можемо продовжувати працювати так само, як працювали».

Перш аніж розпочати, хочемо запитати вас, а хто для вас «безпечний дорослий»? Який він?

Ми спробували поміркувати над цим у відео. 

Запрошуємо до перегляду:

Насправді, ми не завжди є такими. Є зовнішні чинники, які на нас впливають: війна, тригери, власні переживання. Аби працювати з власною витривалістю, зменшувати вплив подій на нас, маємо працювати із власною резильєнтністю. Саме вона допомагає людині протистояти стресу, так само, як організм опирається шкідливим впливам завдяки імунній системі.

Оскільки слово «резильєнтність» активно впроваджують у психологічну науку, зазначимо, що цей термін увійшов до психологічного лексикону з фізики, де він позначає властивість матерії набувати початкової форми після деформації, отриманої внаслідок тиску (опір матеріалів).

«Резильєнтність — наче парасолька, яка тримає нас більш-менш сухими від дощу,  у той час як ми продовжуємо йти вулицею», — Едуард Грішин.

Концепція резильєнтності є значно ширшою, ніж просто поняття «подолання». Ця концепція передбачає і позитивний результат, якого досягають незважаючи на високий ризик (наприклад, коли людині доводиться долати багато чинників, що зумовлюють стрес та напруження), і збереження основних властивостей особистості під час небезпеки, і повне відновлення після травмування та досягнення успіху згодом. Додамо також, що чимало науковців розглядає процес резильєнтності саме з цього погляду: не лише досягнення гомеостатичної рівноваги після травмівних подій, а й вихід із певним «приростом» — підвищенням функціональних компетенцій (посттравматичне зростання).

Більше про складові феномену резильєнтності у Додатку 1. 

Є чинники, які впливають на нашу спроможність протистояти зовнішнім викликам. Ознайомимося з ними через кейси:

Справді, тут ми відобразили професійне вигорання, реакцію на тривале стресове напруження, вторинну та повторну травматизацію. Ці кейси — приклади того, що відбувається з кожним та кожною з нас щоденно. У повсякденній рутині це трапляється непомітно і в найнеочікуваніший момент може раптово себе проявити. Кожний герой із цих кейсів шукає вихід із ситуації, в якій опинився. Ці герої не травмовані, а ті, які справляються.

Краще не чекати раптових проявів, а працювати на випередження. 

1. Професійне вигорання

Будь-яке перевантаження, незалежно від його походження, спричиняє захисну реакцію. Це знайдений стереотип емоційної, найчастіше професійної поведінки. Проте можна сказати, що емоційне вигорання має як позитивний, так і негативний характер, тому що «вигорання» — частково функціональний механізм, який дає змогу дозувати й ощадливо витрачати енергоресурси організму. Водночас можуть виникати його дисфункційні наслідки, коли «вигорання» негативно впливає на виконання професійної діяльності та на стосунки з партнерами. Нерідко синонімічно до синдрому емоційного вигорання використовують поняття «професійне вигорання», що дає змогу розглядати це явище в аспекті особистісної деформації під впливом професійних стресів.

Синдром професійного вигорання розвивається поетапно, і для кожного з етапів характерні ознаки, детерміновані певними чинниками (рис. 1).

Професії, пов’язані з навчанням і вихованням дітей, належать до групи ризику емоційного вигорання, оскільки ці фахівці піддаються інформаційним та емоційним стресам.

На формування вигорання впливають такі чинники:

• неемоційність або невміння спілкуватися;
• алекситимія (неможливість висловити словами свої відчуття) в усіх проявах, завжди пов’язана з тривогою;
• трудоголізм, коли відбувається маскування якоїсь проблеми роботою (трудоголіки найчастіше прикривають темпом свою професійну неспроможність);
• відсутність ресурсів (соціальних зв’язків, родинних зв’язків, кохання, професійної спроможності, економічної стабільності, мети, здоров’я тощо):
• організаційний, де велике значення мають  стосунки між працівниками цих структур, а також із батьками учнів. Відповідно, одним із найважливіших аспектів, розглянутих у контексті вигорання, є соціально-психологічні взаємини зі структурами контролю та супроводу в закладі.

2. Вторинна травматизація

Її можна відчути в момент, коли травма сталася не з учителем, а, наприклад, з дитиною, але вчитель поговорив з дитиною, якій погано, і йому теж стало зле. Вторинна травматизація може спричиняти приблизно ті ж симптоми, що і звичайна: проблеми зі сном, постійне зациклення на поганих думках, страхах, переживаннях, відчуття втрати сенсу чи невдоволення собою. Щоб виконувати свій професійний обов’язок і почуватися нормально, вкрай важливими є підтримка, допомога та піклування про себе, завдяки яким людина зможе впоратися з перевантаженням, впливом війни тощо. Важливі також підтримка від керівництва, спеціальне навчання щодо поглиблення своєї резильєнтності, стресостійкості, підтримувальні колективні заходи, нагода звернутися до шкільного психолога тощо. Далеко не всім людям, які переживають стрес і травму, потрібен психолог. Здебільшого їм потрібні ті, з ким можна поговорити, розділити біль, зробити щось ресурсне, тобто потрібне середовище, яке їх підтримує. 

Більше про вторинну травматизацію — в Додатку 4. 

Поради із самодопомоги для освітян, які здійснюють волонтерство

Освітяни у важкі часи воєнних дій на території України не лише самовіддано та відповідально виконують свої професійні обов’язки, а й багато працюють як волонтери — надають допомогу учням та їхнім батькам, внутрішньо переміщеним особам, військовим ЗСУ. Тож керівникові школи варто організовувати для членів колективу спеціальні зустрічі, на яких вони могли б поділитися досвідом волонтерства, відрефлексувати почуття, знайти підтримку та необхідні психологічні знання про взаємодію з потерпілими внаслідок воєнних дій. Тож: 

1. Будь ласка, стежте за власною психічною стабільністю!
2. Неодмінно знаходьте час для перерв і перепочинку!
3. Дбайте про власну безпеку!
4. Достатньо їжте, пийте, спіть!
5. Кожна людина має те, що її відновлює. Не забувайте поповнювати свої ресурси!
6. Пам’ятайте: аби дати відчуття безпеки іншим, ми самі маємо почуватися в безпеці! 
7. Не дозволяйте собі думати, що робите мало, непрофесійно, не так. Без вас людина поруч була б у цей момент самотньою! 
8. Підтримуйте людей і приймайте підтримку з розумінням, що кожен і кожна має право і на слабкість, і на прояви сили та відваги. Всі люди різні, тож і у кризовій ситуації вони проявляють себе по-різному. Те, що спричиняє стрес в однієї особи і стає для неї тягарем, іншій може здатися не таким уже й страшним.
9. Усі дії з допомоги іншим підпорядковуйте основному правилу — «Не нашкодь!».

 Для роботи над власною стресостійкістю пропонуємо декілька практичних вправ:

І наостанок пропонуємо разом із нами виконати вправу «ЛИМОН». Готові?