Наталія Зима розповіла про те, як школа зустріла 24 лютого: «Ми були такі самі розгублені, як і мільйони українців. 25 лютого у школі мав бути тренінг з правил евакуації під час повітряної тривоги. Не встигли.
В українців є така базова, життєтворча характеристика. Ми вміємо об'єднуватись і робити те, що можемо. І так сталося і у нас в школі. Школа стала тим осередком, навколо якого об'єднувалася громада. Вчителі стали відповідальними дорослими у цій ситуації, тому що батьки, діти були розгублені. Ми почали приймати у школі перших внутрішньо переміщених осіб, плести сітки, збирати допомогу.
Мені допоміг мій досвід і те, що я багато навчаюся. Я інтуїтивно вибрала стратегію поведінки з дітьми. Я зараз вже розумію, що я обрала два найкращих канали відновлення ресурсу для підлітків. Це соціальний і творчий. Ми робили плейлисти української музики, розглядали фільми, які можна подивитися для того, щоб повернутися у стан тут і зараз. А вже 9 березня у нас розпочалось дистанційне навчання. Було дуже страшно виходити. Але як би тобі не було погано, ти розумієш, що перед тобою діти і ти повинен демонструвати впевненість. І насправді мені здається, що робота і витягнула нас. Нам доводилось приймати в класи дистанційно дітей з інших регіонів, які знайшли прихисток у Хмельницькому.
Як класний керівник, я дуже переживала, тому що це були діти з російськомовних регіонів. І я боялась, щоб не було ніякого булінгу. Але страшні випробування відкривають у людях все краще. І я вам можу сказати, що ми точно можемо пишатися нашими дітьми. З 1 вересня школа розпочала роботу у змішаному форматі.
Опитування у серпні показало, що 80% батьків не хочуть відпускати дітей до школи. Вони боялися і їх можна було зрозуміти. У нашому ліцеї зробили наступне. Ми у серпні за відповідним графіком зробили об'єднуючі зустрічі для кожної паралелі і поєднали їх з тренуваннями. Ми показали укриття батькам і дітям, як відбувається евакуація, скільки це займає часу. Першого вересня 80% учнів вийшло на очне навчання. Ми зробили таким чином, що 5, 10, 11 класи у нас навчалися постійно. Тому що в нас ліцей, пʼяті класи – це ті, які лише прийшли. Десятий, одинадцятий – це профільна школа. Всі інші навчалися у форматі тиждень через тиждень. І тут була важлива чесна комунікація з батьками, учнями.
Зараз ми почуваємо себе більш безпечно, але ми не можемо говорити, що ми в безпеці. Правила поведінки ми пишемо з вчорашнього досвіду. Цей досвід унікальний і страшний. Так, дуже багато ми можемо запозичити у країн, які мають подібний досвід, наприклад, Ізраїль. Те, за що я завжди боролася, що школа має бути входом в родину. Через дітей ми опосередковано виховуємо батьків. Ми маємо взяти з собою те, що система підготовки до надзвичайних ситуацій, навіть якщо вони малоймовірні, має бути дійсно системою і постійною практикою.
І ще одне, що мені дуже засіло, ми завжди говоримо, чи є укриття, чи дійсно ми можемо до нього дістатися. Мені сподобалася теза, яка звучить в Ізраїлі, що кожна людина повинна відчувати себе в максимальній безпеці у тих умовах, у яких вона реально зараз знаходиться. І оцей досвід ми точно повинні взяти з собою».