Олександра Пєтушкова, голова громадської організації «Центр інноваційної освіти «Про.Світ»: «Сьогодні перед освітою в Україні є чимало викликів, і одні з пріоритетних – це безпекові питання, які нам необхідно вирішити. І для того, щоб це дійсно відбувалося швидко, ефективно і, що не менше важливо – якісно, ми маємо вивчати міжнародний досвід і намагатися адаптувати його для українських реалій. Сьогодні ми спробуємо більше поспілкуватися, наскільки досвід Ізраїлю є дійсно релевантним для України. У червні команда «Про.Світ», партнери та експерти проєкту «Про.Спільноти» відвідали Ізраїль, вивчили цей досвід, і ми спробуємо сьогодні подискутувати, чи дійсно він дуже відрізняється від наших реалій, чи все ж таки ми маємо чого повчитися в Ізраїлю».

Анастасія Аносова, психологиня, програмна менеджерка «Про.Світ»: «Власне, я б почала з важливого складника безпеки – це сама особистість. Тому для мене безпека – це на рівні відчуттів – я почуваю себе тут безпечно. І на рівні знань, які втілюються в дію. Тобто безпосередньо практичні навички».

Сергій Горбачов, освітній омбудсмен України: «Для мене безпека в освіті – це ключове. І не лише в умовах війни, але і в будь-який день, у будь-якій ситуації. Коли ми говоримо про права в освіті, то я завжди наголошую, що безпека – це абсолютний пріоритет. Дитина прийшла вранці до школи, в садочок. Ввечері вона має повернутися додому живою, здоровою, і при цьому ми маємо робити все можливе для того, щоб її навчати. І дуже важливо, щоб заходи безпеки, які іноді можуть заважати освітньому процесу, чинили якомога менший негативний вплив на якість освіти».

Наталія Зима, вчителька хімії технологічного багатопрофільного ліцею з загальноосвітніми класами м. Хмельницького імені Артема Мазура, найкращий вчитель хімії Global Teacher Prize Ukraine 2020, тренерка проєкту «Про.Спільноти»: «Безпека – це коли суб'єкт не почуває себе гірше від якихось зовнішніх впливів. І хочу нагадати, що ми завжди говоримо про безпеку в якихось контекстах, існуючих нормах. Пригадайте, до повномасштабного вторгнення ми говорили про безпеку з точки зору «поїв, у шапці, не кашляє». Зараз ми розуміємо, що безпека – це дуже широке поняття. Це фізичне, психологічне, інформаційне благополуччя, і під кожним з цих термінів ще є тисячі контекстів».

Роман Гладковський, головний спеціаліст відділу змісту освіти мовної політики та освіти національних меншин директорату дошкільної, шкільної, позашкільної та інклюзивної освіти: «На мою думку, питання безпеки має декілька аспектів. Зокрема, це і безпека в освіті як компетентнісний аспект, коли здобувачі освіти, вчителі, викладачі мають ті компетенції, які дозволять їм відчувати себе безпечно, прийняти певне рішення в критичний момент, якщо він настане. Поняття безпеки як і в глобальному, так і в локальному рівні стоїть серед пріоритетних завдань Міністерства освіти і науки України. І тому, на мою думку, саме завдяки досвіду інших країн, вивчення певних моделей, які можна екстраполювати на Україну, дасть нам відповіді на багато питань від локального до глобального».

Наталія Зима розповіла про те, як школа зустріла 24 лютого: «Ми були такі самі розгублені, як і мільйони українців. 25 лютого у школі мав бути тренінг з правил евакуації під час повітряної тривоги. Не встигли.

В українців є така базова, життєтворча характеристика. Ми вміємо об'єднуватись і робити те, що можемо. І так сталося і у нас в школі. Школа стала тим осередком, навколо якого об'єднувалася громада. Вчителі стали відповідальними дорослими у цій ситуації, тому що батьки, діти були розгублені. Ми почали приймати у школі перших внутрішньо переміщених осіб, плести сітки, збирати допомогу.

Мені допоміг мій досвід і те, що я багато навчаюся. Я інтуїтивно вибрала стратегію поведінки з дітьми. Я зараз вже розумію, що я обрала два найкращих канали відновлення ресурсу для підлітків. Це соціальний і творчий. Ми робили плейлисти української музики, розглядали фільми, які можна подивитися для того, щоб повернутися у стан тут і зараз. А вже 9 березня у нас розпочалось дистанційне навчання. Було дуже страшно виходити. Але як би тобі не було погано, ти розумієш, що перед тобою діти і ти повинен демонструвати впевненість. І насправді мені здається, що робота і витягнула нас. Нам доводилось приймати в класи дистанційно дітей з інших регіонів, які знайшли прихисток у Хмельницькому.

Як класний керівник, я дуже переживала, тому що це були діти з російськомовних регіонів. І я боялась, щоб не було ніякого булінгу. Але страшні випробування відкривають у людях все краще. І я вам можу сказати, що ми точно можемо пишатися нашими дітьми. З 1 вересня школа розпочала роботу у змішаному форматі.

Опитування у серпні показало, що 80% батьків не хочуть відпускати дітей до школи. Вони боялися і їх можна було зрозуміти. У нашому ліцеї зробили наступне. Ми у серпні за відповідним графіком зробили об'єднуючі зустрічі для кожної паралелі і поєднали їх з тренуваннями. Ми показали укриття батькам і дітям, як відбувається евакуація, скільки це займає часу. Першого вересня 80% учнів вийшло на очне навчання. Ми зробили таким чином, що 5, 10, 11 класи у нас навчалися постійно. Тому що в нас ліцей, пʼяті класи – це ті, які лише прийшли. Десятий, одинадцятий – це профільна школа. Всі інші навчалися у форматі тиждень через тиждень. І тут була важлива чесна комунікація з батьками, учнями.

Зараз ми почуваємо себе більш безпечно, але ми не можемо говорити, що ми в безпеці. Правила поведінки ми пишемо з вчорашнього досвіду. Цей досвід унікальний і страшний. Так, дуже багато ми можемо запозичити у країн, які мають подібний досвід, наприклад, Ізраїль. Те, за що я завжди боролася, що школа має бути входом в родину. Через дітей ми опосередковано виховуємо батьків. Ми маємо взяти з собою те, що система підготовки до надзвичайних ситуацій, навіть якщо вони малоймовірні, має бути дійсно системою і постійною практикою.

І ще одне, що мені дуже засіло, ми завжди говоримо, чи є укриття, чи дійсно ми можемо до нього дістатися. Мені сподобалася теза, яка звучить в Ізраїлі, що кожна людина повинна відчувати себе в максимальній безпеці у тих умовах, у яких вона реально зараз знаходиться. І оцей досвід ми точно повинні взяти з собою».

Анастасія Аносова розповіла про те, як змінюється наш емоційний стан і про що говорить досвід Ізраїлю з точки зору психологічної безпеки: «В Ізраїлі професор Мулі Лаад, з яким ми познайомилися, оповідав, як він почав створювати свою систему підтримки з цього питання для людей, які живуть під постійними обстрілами, там, де постійно руйнується житло і є питання, чи прокинешся ти вранці. Віра в силу людини — це наскрізна думка. Ми побачили наскільки ми є сильними, потужними. І стосовно того, як змінюються стани – змінюються, звичайно, ми не можемо постійно бути в стресі, напрузі, тому наша психіка адаптується.

В ізраїльському досвіді ми побачили, що поставлена на хорошому рівні допомога тому, хто допомагає. Тобто якщо людина з професії зі звʼязками «людина-людина», вона обов'язково має знати, як опікуватися про себе, і зробити чек-лист, що вона в безпеці, з нею все в порядку. Далі враховується, що у кожної людини є рідні, і вона мусить мати час і спосіб дізнатися, що з ними все добре. І вже після того ми йдемо і робимо те, що маємо робити.

Ми дивимося на тих, хто пережив певну травматичну подію не як на людину в травмі, а як на людину, яка справляється. Тобто в людини є сила справлятися, і ми працюємо, щоб ця сила не зникла, а посилилась або компенсувалась за рахунок того чи іншого каналу підтримки».

Сергій Горбачов: «Досвід Ізраїлю мене вразив у кількох моментах. Є чіткий розподіл, хто за що відповідає і на якому рівні. Мене зацікавила доволі проста техніка: подвійний функціонал кожної людини. Людина працює на своїй роботі, має обов'язки, але якщо виникає надзвичайна ситуація, вона чітко знає, що зараз буде займатися іншим, вона знає чим, як, кому підпорядковується, з ким комунікує. Наприклад, коли людина працює секретарем, вона зазвичай відповідає на дзвінки, пише листи — якщо щось сталося, вона відразу береться за облік тих, кому потрібна допомога, хто звертається.

Ми пропонуємо разом з колегами дати відповідь на запитання, що ми робимо на чотирьох рівнях: на рівні вчителя, школи, громади і держави.

Якщо говорити про розподіл відповідальності, є дуже просте правило. Якщо не знаєш, як чинити — чини за законом. Є «Закон про освіту». Там чітко написано, хто за що відповідає. І коли деякі керівники громад не читають закони, вони починають вивалювати на директора те, за що він не має нести відповідальності.

Є стаття 25 «Закону про освіту», яка чітко визначає обов'язок засновника дати гроші на укриття. А директор школи має організувати всю цю роботу, тобто він відповідає за організацію — це стаття 26 «Закону про освіту». А коли на директора школи покладають обов'язок тиснути на батьків, вимагати від них гроші на облаштування укриттів, це вже порушення закону і неефективно. Бо це створює недовіру до влади, недовіру до системи управління і недовіру до системи безпеки. Це хибне ставлення до прав і обов'язків людей, які працюють в освіті».

Олексій Кузьмін, заступник начальника відділу моніторингу та аналізу дотримання прав людини Управління моніторингу дотримання прав людини МВС України каже, що з 2022 року активно впроваджується введення спеціаліста з безпеки в освітньому середовищі.

«В Ізраїлі це офіцер безпеки, і це свого роду менеджер з безпекових питань. Це особа, яка вже на місцях в певних громадах відповідає за безпекові питання і в тісній співпраці з правоохоронними органами, державною службою в обов'язкових ситуаціях, керівництвом школи на місцях, вживає заходи, відповідно до чинників, у якому знаходиться регіон: прикордонна зона, зона бойових дій чи зона з техногенними чинниками (наприклад, Запорізька атомна електростанція)».

У червні у рамках міжнародного модуля проєкту «Про.Спільноти: безпечне та сприятливе середовище для навчання дітей» Ізраїль відвідало 30 тренерів. Це вчителі, директори закладів освіти, фахівці центрів професійного розвитку, фахівці інститутів післядипломної освіти, фахівці з позашкілля, які покривають фактично всі області України, за винятком тих, які є тимчасово окупованими.

Оксана Федоренко, координаторка регіональних тренерів проєкту «Про.Спільноти», розповідає: «В умовах повномасштабного вторгнення треба будувати безпечне освітнє середовище. Ми подивилися, хто є зацікавленими особами, які включаються в реагування на надзвичайні ситуації. Чи не вперше побачили екосистемний підхід із залученістю і держави, і громадського, і приватного сектору, і навіть окремих громадян.

Цінним був досвід служби тилу, які відповідають за безпеку. З нами поділилися низкою напрацювань, як реагувати в тих чи інших небезпечних ситуаціях. Серед цих матеріалів будуть протоколи безпеки, які ми можемо адаптувати під український досвід. Також ми відвідали навчально-виховні заклади, які знаходяться поблизу сектора Газа. Ми були здивовані, що в більшості закладів під час обстрілів освітній процес триває.

На сьогодні ми вже маємо рукопис, який стане основою для впровадження програми «Safe Community» у 50-ти громадах. Ми з Ізраїлю також привезли з собою гру про формування безпечного середовища. Зараз ми її адаптуємо з нашими тренерами та фокус-групою. І громади отримають хороший інструмент для розвитку».

Дискусія відбулась у рамках проєкту «Про.Спільноти: безпечне та сприятливе середовище для навчання дітей», що реалізується Центром інноваційної освіти «Про.Світ» за підтримки ULEAD з Європою.

Переглянути запис можна за покликанням.

Текст підготувала Ангеліна Завадецька.
Фото — Дарина Федосенко.