Після руїн: відновлення навчання на деокупованих територіях

Під час війни школа відіграє значно важливішу, ніж у мирний час роль, адже сам навчальний процес є фактором стабільності, а вчителі можуть впливати на формування відповідальної поведінки учнів, можуть інформувати їх про ризики, організовувати надання підтримки та допомоги.

У рамках проєкту «Про.Відновлення», який реалізується Центром Інноваційної Освіти «Про.Світ», ми поговорили з Іриною Бєловою, директоркою Ірпінського ліцею №2 про школу до окупації, згуртованість учасників освітнього процесу та відновлення навчання.

Школа була дуже красивою, тільки зробили капітальний ремонт: зробили фасад, придбали багато нового обладнання. На початок вторгнення у школі навчалось 1703 учня, 98 вчителів, технічний персонал, разом до 110 людей, 55 класів. Школа старенька, 1956 року будівництва. Ми довго чекали цього ремонту. У нас вже 30 років на той момент була стара їдальня, куди було страшно заходити. І десь за рік до початку війни там зробили капітальний ремонт. Їдальня стала улюбленим, яскравим місцем. Але під час окупації вона була зруйнована повністю.

За двадцять років ми реалізували більше 30-ти різноманітних проєктів. Як директор, я розуміла, що для школи, якщо йде мова про проєкти, потрібне щось системне і надовго. У нас є проєкти, які тривають більше десяти років. Наприклад, «Освіта для сталого розвідку в дії», важливий проєкт, спрямований на навички і вміння для майбутнього, як діти будуть використовувати природні ресурси, як будуть жити. І він дійсно системний, починається з першого і по девʼятий клас.

Також була програма підтримки освітніх реформ «Демократична школа». І ми потрапили у її першу хвилю. Наскільки я пам'ятаю, було пʼять хвиль, щороку набирали нові команди. Команда нашої школи пройшла тренінги за підходами Ради Європи. Дуже запамʼяталися заняття з експерткою з Польщі Маженою Рафальською. Задяки Програмі наші вчителі їздили на освітні події в Норвегії, Італії, Грузії, презентували там наші напрацювання. Наприклад, уже на той момент ми проводили батьківські збори у форматі тренінгів. Ми планували роботу, обов'язково збиралися в команди. Працювали в малих групах, у складі яких одночасно були вчителі, батьки, учні.

Років пʼять поспіль існував проєкт від місцевої влади на громадський бюджет, сьогодні це дуже поширено. І ми виграли шість проєктів на вартість більше мільйона гривень. Що таке директору знайти мільйон для школи? Це нереально, гроші захмарні. Але коли був громадський бюджет, голосувала вся громада, і практично кожен рік ми вигравали. За ці кошти ми зробили новий сучасний медичний кабінет. Двічі реконструювали комп'ютерні класи, один клас створили. Оновили бібліотеку 一 медіацентр. З батьківської ідеї також ці гроші направили на створення дитячого майданчика.

У нас довго не було спортивної зали. Сім-вісім років тому її побудували. Але враховуючи те, що у нас 55 класів, всі не поміщаються, треба було щось ще. І тоді виграли гроші громадського бюджету на створення тренажерної зали в підвалі. Життя так склалося, що це приміщення було подвійного призначення. Офіційно воно було ще бомбосховищем. Зараз, коли гості до школи приходять, всім розповідаю, що 23 січня, за місяць до війни, якраз наш підвал здали, зробили там капітальний ремонт. Тобто люди, які на початку вторгнення були в цьому приміщенні в укритті, мали гарні умови.

Давно, коли це ще не було так популярно, у нас було нормальним явищем, коли наш колектив постійно навчався, проходив тренінги. У заступника з методичної роботи був обов'язок, постійно шукати в інтернеті, які є проєкти, куди можна поїхати, що можна подивитися. У 2003 році ми стали спеціалізованою школою економіки і права, а зараз в жовтні, у рамках нової реформи, стали ліцеєм. В рамках економіки і права у нас було багато проєктів пов'язаних з цими предметами. В основному були короткотривалі проєкти, спрямовані на знання учнів. Був довготривалий міжнародний проєкт «Junior Achievement Ukraine», де навчали економічної грамотностості.

Я завжди кажу, що у нас країна волонтерів. Уже давно в школі, мабуть, з 2007-2008 років, ми проводимо систематичні ярмарки. До повномасштабного вторгнення за 3 дні ми збирали до 100 тисяч гривень. Збирали в основному людям, які потребували допомоги, дитячим будинкам. Я говорю про це, тому, що я бачу високу довіру до школи. Також ярмарки дозволяли нашому самоврядуванню придбати речі для комфорту у школі: лавки, диванчики у коридор.

Ми обовʼязково звітуємося на нашому сайті, у соціальних мережах, але найбільше через батьківську громаду. Якщо через соцмережі, то просто розповідаємо, куди, але по сумах не пишемо. Завжди можна прийти до школи, там є вся документація.

Сторінку Ірпінський ліцей №2 на Facebook ми ведемо постійно і дуже давно. Коли був карантин, ми там проводили різноманітні конкурси, запускали проєкти, сторінка стала інструментом для комунікацій між усіма учасниками освітнього процесу. А коли почалась війна, соціальні мережі та онлайн-звʼязок просто нас рятував.

Ранок 24-го почався за десять хвилин на пʼяту. Тоді здавалось, що все скоро закінчиться, хотілося вірити в краще. Ми оголосили дітям не йти до школи, але розуміли, що все одно хтось прийде. Ми підготували укриття, я, як директор, не могла без наказу, підписала чергування в укритті. Зараз смішно про це казати. Я з Бучі, і на той момент проїхати з Бучі до Ірпеня вже було неможливо, йшли пішки. Уже починались обстріли, 25-го лютого я ввечері написала всім з проханням писати хоч щось, одне слово, але кожного ранку. Багато вчителів і ноутбуки не забирали, думали, що завтра повернемось на роботу. Але ні. 6-го березня о 12 годині в школу прилетів снаряд, почалась пожежа, була повністю зруйнована їдальня.

Коли я в квітні повернулась, я вжахнулась 一 дах побито, всі вікна вибиті. Усі ноутбуки вкрали, мій ноутбук, де я збирала шкільні фото більше десяти років теж вкрали. Документація була в окремій кімнаті, вона залишилась. Хвилювались за трудові книжки, було би дуже багато проблем, особливо для людей, які скоро виходять на пенсію, все залишилось.

Я вважаю подвигом, що 21 березня школа вже працювала онлайн. Я вже мовчу про те, що 70% виїхали без ноутбуків, десь не було стійкого інтернету. Я просила наших вчителів знайти телефон та імʼя директора місцевої школи, де вони тимчасово знаходились. Нашим вчителям надавили місце, де проводити уроки, компʼютери, не було школи, де мені відмовили.

За тиждень до 21 березня, ми з'ясували місцезнаходження і стан 1700 дітей. Я не уявляю, як це зробили наші вчителі, адже вони у такому ж підвішеному стані, але 21 березня у нас почались перші уроки. Спочатку це було більше, як психологічна підтримка, перші дні вчителі з учнями просто розмовляли. Діти ділились, хто як виїжджав, що бачили по дорозі, болючою темою були домашні тварини, у багатьох не було можливості забрати всіх.

Я повернулась до школи всередині квітня. Ми тоді приїхали на тиждень, бо їжі, води, світла, транспорту не було. Тоді трохи пізніше до нас приїхали волонтери з «Добробату» [добровільного будівельного батальйону]. Я вперше бачила, як люди так працюють. Жодної хвилини ніхто не присів, не відпочивав. Вони за один день прибрали школу, винесли все скло. Як могли, позакривали дірки в стінах, хоча це не захищало від тварин, які бігали по території. Війна для мене це люди, і нам точно є ким і чим пишатись.

У червні почалось фінансування і відновлення. Одного вечора мені подзвонили і сказали, що завтра привезуть 120 величезних вікон. Я кинула клич у групи в вайбері. На дев'яту ранку прийшло стільки людей, що вони розвантажили за 35-40 хвилин цю машину. Шофер вперше таке бачив. Знову ж таки, це про згуртованість людей.

На відміну від інших шкіл ми почали навчання 23 січня 2023 року, інші школи в місті почали 1 вересня. Ті школи в основному ремонтувались за спонсорські гроші. Ми довго шукали спонсорів. Але наших першачків, перший клас, прийняла школа поруч. Холод був собачий, одягнені, світла ж не було восени, у кожного ліхтарик або на столі, або на голові. Я на це дивлюсь і думаю, як ми з цим впорались.

Але життя бере своє, вже в січні вийшли в школі. У нас дуже красиве укриття, але на 650 людей. Тому у школі змішане навчання: перші-другі класи постійно у школі, там не можна навчити вдома, всі інші вчаться два тижні вдома 一 онлайн, два тижні в школі. Всі ми зараз раді, що маємо можливість спілкуватися, відсвяткували випускний 30 червня.

Першим етапом ми закрили, ізолювали і заклали школу. Нам допомагало багато міжнародних організацій та місцевий бюджет. Відбудували їдальню та сучасно обладнали її. Робили ремонт в класах, де було потрібно, замінили всі вікна, дах. Третій поверх нам відреставрувала компанія LC Waikiki Ukraine. Також отримали від UNICEF у вересні 19 ноутбуків, і нещодавно 64 хромбуки.